Якщо приплітати до Делі вдень, то навіть з літака не можливо побачити все місто. Воно тягнеться від горизонту до горизонту і зникає в сірій імлі. Не дарма в путівнику про нього пишуть "пласке як млинець".
Сіра імла перетворилась у задушливий смог ще в будівлі аеропорту і почала шкрябати горло. Аеропорт тут і справді величезний! "Прогулянка" від літака до паспортного контролю тривала більше десяти хвилин. Зате тут все пройшло швидко. Знадобилися заповнена в літаку (про всяк випадок) декларація і практика індійської англійської: дядечко сікх розмовляв з таким акцентом, що навіть слово "address" я зрозуміла не з першого разу.
А далі почались пригоди.
За порадою бувалих мандрівників ми вирішили замовити prepaid taxi до вокзалу. Замість очікуваних 200-300 рупій нам називали ціну в 450 і ми пішли шукати метро. Прогулянка до нього зайняла ще хвилин 10, а наявність рюкзаків за плечима не зробила її приємнішою. А потім виявилось, що вартість поїздки на одного складає 150 рупій тож прогулянка була фактично марною. Зате метро у них чистеньке і зручне. Ще і доставило нас на місце лише за 20 хв ( могли б і довше покатати, кондиціонер у ньому те, що треба). Жетончики виглядають ось так. При вході в метро їх потрібно притулити до турнікету, а на виході вкинути у нього.
Камеру схову на вокзалі ми знайшли досить швидко. Вона знаходиться поруч з 15 платформою. Там теж потрібно заповнити декларацію, але її ніхто не читає. Єдина інформація яку перевіряють - це вказаний номер потяга. Чотири години зберігання двох рюкзаків обійшлось у 20 рупій.
З вокзалу ми пішли шукати магазин Водафону. Ми намагались придбати сім картку ще в аеропорті у Аirtel та у якоїсь менш відомої компанії, проте вони вимагали підтвердження проживання в Делі хоча б на добу, а ми тут не зупиняємось. Водафон лишився останньою надією. Найближчий до вокзалу магазин (на Rajiv Chowk) виявився відключеним від інтернету, тому довелось знову спускатися в метро. Але дорогою зупинились перекусити. Ні, на індійську вуличну їжу сміливості ще не вистачило, але певний колорит був
Ця поїздка (3 зупинки) коштувала лише 12 рупій, то ж нехай Київський метрополітен перестане називати себе найдешевшим;) Магазин знаходиться прямо під зупинкою електрички. Ми придбали 1 гб інтернету за 255 рупій і заплатили ще 300 за термінове підключення картки (зазвичай процес займає до двох діб).
Прогулялись найближчим базаром.
Купили фруктів і повернулись на вокзал рівно за годину до відправлення потягу до Агри.
А тепер про всі ті жахіття, яких ми очікували, начитавшись відгуків попередніх туристів:
Нас не переслідували тук-туки чи рікши. Ніхто не хапав за руки з вимогами "подати на життя". Нам не пропонували сумнівних послуг (начистити до блиску замшеве взуття - не рахується), а всі люди до яких ми звертались з питаннями з посмішкою допомогали. Єдиний жах, який справді Жах, це смог і закутки, щиро политі "аміачною рідиною". На нас навіть не дуже витріщались і лише раз попросили сфотографуватися поруч, вже на вокзалі. Цікаво, може то їх так футболка з написом khaleesi відлякувала?
Сіра імла перетворилась у задушливий смог ще в будівлі аеропорту і почала шкрябати горло. Аеропорт тут і справді величезний! "Прогулянка" від літака до паспортного контролю тривала більше десяти хвилин. Зате тут все пройшло швидко. Знадобилися заповнена в літаку (про всяк випадок) декларація і практика індійської англійської: дядечко сікх розмовляв з таким акцентом, що навіть слово "address" я зрозуміла не з першого разу.
А далі почались пригоди.
За порадою бувалих мандрівників ми вирішили замовити prepaid taxi до вокзалу. Замість очікуваних 200-300 рупій нам називали ціну в 450 і ми пішли шукати метро. Прогулянка до нього зайняла ще хвилин 10, а наявність рюкзаків за плечима не зробила її приємнішою. А потім виявилось, що вартість поїздки на одного складає 150 рупій тож прогулянка була фактично марною. Зате метро у них чистеньке і зручне. Ще і доставило нас на місце лише за 20 хв ( могли б і довше покатати, кондиціонер у ньому те, що треба). Жетончики виглядають ось так. При вході в метро їх потрібно притулити до турнікету, а на виході вкинути у нього.
Камеру схову на вокзалі ми знайшли досить швидко. Вона знаходиться поруч з 15 платформою. Там теж потрібно заповнити декларацію, але її ніхто не читає. Єдина інформація яку перевіряють - це вказаний номер потяга. Чотири години зберігання двох рюкзаків обійшлось у 20 рупій.
З вокзалу ми пішли шукати магазин Водафону. Ми намагались придбати сім картку ще в аеропорті у Аirtel та у якоїсь менш відомої компанії, проте вони вимагали підтвердження проживання в Делі хоча б на добу, а ми тут не зупиняємось. Водафон лишився останньою надією. Найближчий до вокзалу магазин (на Rajiv Chowk) виявився відключеним від інтернету, тому довелось знову спускатися в метро. Але дорогою зупинились перекусити. Ні, на індійську вуличну їжу сміливості ще не вистачило, але певний колорит був
Ця поїздка (3 зупинки) коштувала лише 12 рупій, то ж нехай Київський метрополітен перестане називати себе найдешевшим;) Магазин знаходиться прямо під зупинкою електрички. Ми придбали 1 гб інтернету за 255 рупій і заплатили ще 300 за термінове підключення картки (зазвичай процес займає до двох діб).
Прогулялись найближчим базаром.
Купили фруктів і повернулись на вокзал рівно за годину до відправлення потягу до Агри.
А тепер про всі ті жахіття, яких ми очікували, начитавшись відгуків попередніх туристів:
Нас не переслідували тук-туки чи рікши. Ніхто не хапав за руки з вимогами "подати на життя". Нам не пропонували сумнівних послуг (начистити до блиску замшеве взуття - не рахується), а всі люди до яких ми звертались з питаннями з посмішкою допомогали. Єдиний жах, який справді Жах, це смог і закутки, щиро политі "аміачною рідиною". На нас навіть не дуже витріщались і лише раз попросили сфотографуватися поруч, вже на вокзалі. Цікаво, може то їх так футболка з написом khaleesi відлякувала?
Немає коментарів:
Дописати коментар