Кхаджурахо - деталі

Дорогою до одного з храмів ми познайомились з місцевим хлопцем Маноджем. Він попросив записати йому кілька слів українською і якось непомітно ми опинились у ньогов  гостях. Для маленького села - будинок шикарний. У них власна криниця з електричним насосом, на стелях вентилятори, кімнати фарбовані найдорожчою блакитною фарбою і  їх більше чотирьох... Сім'я Маноджа завжди жила в Кхаджурахо. Вони власники 200 акрів землі, котру здають в оренду. Належать до найвищої касти (хоч офіційно їх вже не існує) і дуже шановані в селі люди. Тато матеріально підтримує місцеву школу і селище біля підніжжя гори. Мама Маноджа пригостила нас чаєм і нам навіть вистачило сміливості його скуштувати. Тепер я люблю чай з молоком) Але було дивно, що на кухні замість лампи (вікон нема, так прохолодніше) горіла свічка. Виявляється, це щоб не приваблювати світлом мух.


А потім ми пішли досліджувати "справжню Індію".



Спершу Манодж показав нам ту школу, котрій вони допомагають.

Ми теж пожертвували скільки змогли і лишили запис в книзі відгуків. Якщо будете в Кхаджурахо, заходьте і почитайте.
Далі пішли подивитись той шматок ферми, який вони обробляють самі. На ньому великий сад з лимонами, апельсинами, манго, бананами та гуавою. Ми потрапили на сезон останньої, тому саме нею нас і пригощали. Прямо з дерева і прямо зі шкіркою. Досі живі, тьхутьхутьху
Манодж, гуавове дерево та будиночок для ночівлі під час польових робіт
Потім ми прогулялись до маленького селища біля підніжжя гори. Нашого гіда тут знали всі, певно, тато справді щедро людина.

Прохід до села через невелику дамбу-місток. До речі, річка тут аж прозора, хоч на березі кілька жінок прали речі. Взагалі, за периметром кілометрової зони від Кхаджурахо сміття не було (в селі з'явилось знову ). Поля червоніють свіжезораною землею. Вздовж меж живий паркан з дерев і кущів переплетених колючим дротом - захист від диких кабанів.
В селі ми разів двадцять сказали "намасте", відбилися від місцевих дітлахів і, нарешті, дійшли до гори. Коли ми видряпались на вершину, я побачила ту Індію яку завжди собі уявляла - соковиту, зелену, з безмежними просторами і маленькими хатинками

Від Кхаджурахо до гори  близько 7 км, тому назад ми поїхали на тук-туці. В селі він єдиний і служить місцевим публічним транспортом. Перевозять зазвичай по 10-15 людей. Нас було всього троє і Вові дозволили трохи покермувати!

А ще, цього дня ми спостерігали за мангустами і годували з рук місцевих корів. Мангусти живуть в саду нашого готелю. Їх там ціла сім'я. Дуже схожі на місцевих білок тільки не смугасті. Кумедно купались в декоративному ставочку і принюхувались до запахів з кухні.
Загалом, від Кхаджурахо лишились дивні відчуття. З одного боку, прекрасні храми, захоплюючий похід на гору, погляд на домашнє життя індусів. Але з іншого... Ще ніде нас не діставали так як тут водії туків, "закликачі" з готелів і магазинів, продавці сувенірів і найгірше діти. Ніколи не думала, що так не приємно, коли з усіх боків чуєш одну єдину фразу іншої англійської діточки не знають "Money! Hello, money!". І як їм пояснити, що ми люди, а не гроши на ніжках?! І наша прекрасна прогулянка і спілкування (ах, яка у нього історія кохання!) з Маноджем закінчились тим, що він попросив купити йому пляшку горілки...