День третій - Гваліор

Дорогою до Гваліору ми познайомились з балакучим дядечкою, що любить іноземців бо працює в міжнародній компанії. Він розповів нам ціни на транспорт в місті та намагався просвітити в місцевих знаменитостях (акторах, співаках). З не-індійців знає тільки Майкла Джексона. Подарували йому на пам'ять "золоту" гривню. Сказав, що якби у нас не був заброньований готель, то запросив би до себе.

Наш номер був під самим дахом і вранці нас розбудили голуби. Снідали ми в готелі. Нажаль, ресторану нема і сніданок довелось замовляти в номер. Дуже сподобалась паратха. Такий собі млинець-лаваш з медовим присмаком з домашнім сиром і горіхами в середині. А ще ми скуштували лассі. Уявіть собі найсмачніший солодкий питний йогурт. Це в сто разів краще!



Майже всі видатні місця Гваліору знаходяться в межах форту.


До нього від готелю 8 км, тому знову скористались послугами тук-туку. Сторгувались на 60 рупій і сувенірну шоколадку. Дорога проходила крізь базар. На ньому я купила перший відріз тканини для сарі - 6 м шифону за 270 рупій.
Оскільки ми приїхали в понеділок, то один з двох музеїв був зачинений. Подразу почали підйом до форту.

Дуже пошкодували, що забули запастись панамками. Рятувались сонцезахисним кремом.


Першою зупинкою став археологічний музей. Тут представлені статуї з різних кінців країни. Найстаріші датовані І століття до нашої ери. На жаль, фотографувати в середині заборонено. Ось фото однієї зі скульптур з парку навколо музею.


Навпроти музею заходиться палац Мандір. Частина, що на фото була відновлена і заново розписана в 1881 році.


Палац чотирьох поверховий. Два поверхи підземні, тому всередині прохолодно. Не берусь полічити скільки в ньому кімнат, але збереглись вони прекрасно. Тут мимоволі починаєш уявляти обстановку, домальовувати яскраві подушки і прислухатись чи не чути бува звідкись музики.

Мої абсолютні улюбленці -тримачі балконів



Доречі, вхід до палацу коштує 100 рупій. Квиток також дійсний для входу в храми.

Далі ми рушили на огляд власне форту. Територія величезна. З собою, на відміну від Таджу, можна і навіть треба приносити їжу, бо на території бачили лише фонтанчики з питною (за індійськими мірками) водою. Можливо, у вихідні щось змінюється.

Вид з форту на одну з частин Гваліору та музей в який ми не потрапили

Форт  - це велика кількість будівель не зрозумілого призначення у різній стадії збереження. Тут можна годинами блукати переходами, підніматися і спускатися вузькими сходами, досліджувати темні підземелля та смажитись на дахах. Вхід на територію коштує 250 рупій. Тут ми заплатили ще 25 за право фотографувати (перевірили в одному з храмів).

Прямо на території, під палючим сонцем, жінки б'ють цеглу. Як ми пізніше зрозуміли, її використовують у відновлювальних роботах. Поруч граються діти. Зовсім немовля спало в тіні найближчої фортифікаційної споруди.

З одного з дахів ми помітили невеликий, але дуже колоритний храм

Він триповерховий, сходами можна піднятись на верхній ярус. Стеля у ньому жива - повністю заліплена десятком ластівочих гнізд. В резервуарі біля підніжжя, серед пластикових пляшок та іншого сміття, плавають качки і діти.


А ще, форт це улюблене місце для побачень. Мало не в кожному інтимному закутку сиділи молоді парочки. Щоправда, оскільки в Індії навіть за руки триматись на людях не прийнято, проводились вони більш ніж скромно. В більшості випадків, дівчата милувалися краєвидами, а хлопці павичами розходжуючи навколо. Тільки слова, тільки погляди. Після них простий доторк плечима у вузькому коридорі почав здаватись мені чимось інтимним. Коли Вова подав мені руку зі сходів, хлопчаки з сусіднього даху почали щось кричати і робити звуки поцілунків.

Добряче находившись, ми вирушили на пошуки храмів. Коли ми побачили перший комплекс (Сас Баху Ка Мандір, або храми матері і доньки, як їх називають місцеві), то у нас відкрилося друге дихання. Якщо у вас будь-коли стане вибір подивитися, скажімо, Тадж Махал чи ці два маленькі храми, їдьте до Гваліору - не пошкодуєте. Саме такою я уявляла індійську архітектуру

Жодне з відомих мені слів не підходить, щоб описати захоплення від їх оздоблення. Все настільки витончене і повітряне, просто ювелірна майстерність. Нажаль, фото цього не передають


Згори стеля, знизу оздоблення меншого храму

До останнього храму ми вже ледве доплентались. Ноги відмовляли і дуже хотілось їсти. Дігамбар Джаін прикрашений тільки зовні. Зсередини просто квадратна кімната, що чимось нагадує єгипетські гробниці. Вибачайте за фото очі вже не бачили, що робили

Вхід на територію храму прикрашає красива арка. Сюди її перенесли з форту в кінці ХІХ століття

Красива будівля на горизонті це діючий сикхський храм. Біля нього ми теж побували. В середину, нажаль, вхід лише для своїх.


На території форту немає жодного транспорту, окрім мопедів. Тому нам довелось повертатись до початку нашого шляху, щоб взяти тук-тук. Зате пішли новою дорогою і побачили значно чистіший резервуар, повністю зарослий лататтям, по якому гуляли невеличкі довгоногі пташки.

А ще цього дня ми бачили бійку білки з якоюсь пташкою за право першою напитися води. І дикого павича.  І скуштували смачнючу папайю. До речі, білки тут всюди, як пацюки.

Вечеряли в ресторані Kwality. Доволі чисто, досить зручно, але що таке "не гостра їжа" вони не розуміють.

А ще сьогодні стався неприємний інцидент з дітьми-жебраками. Спершу двоє переслідували нас, протягом кількох хвилин вимагаючи грошей. Трохи згодом, поки ми перепочивали, причепився інший. Спершу намагався продати щось схоже на квасолю в стручках. Ноу, ні, нахін та всі наші жести типу "іди геть" ігнорувалися. Дала йому сувенірну шоколадку аби відчепився. Де там! Почав вимагати ще одну, або ручку, або грошей, або "купи, купи це, сер-мем, купи". Тривало це все хвилин п'ять. Врятувала нас місцева сім'я. Не знаю, що вони сказали на хінді, але подіяло миттєво. За це ми привітались за ручку з їх немовлям і розказали звідки приїхали.